Бойовий медик Марія служила у морській піхоті з 2015 року. Повномасштабне вторгнення зустрічала у Маріуполі, в них саме була туди ротація. Там вони і залишилися обороняти місто.
«Нас перекидали на різні точки, з одного села в інше. Згодом ми потрапили на завод імені Ілліча. Потім прорив… і полон», – неохоче згадує Марія ті місяці, проведені у вʼязницях.
За час полону їх декілька разів перевозили по етапу: Донецьк, Оленівка і ще декілька локацій вже на території ворога. Ставилися, каже, скрізь по-різному. Хтось просто виконував свою роботу, а хтось зловтішався і цинічно знущався. Іноді, коли їм дозволяли розносити їжу полоненим, щоб хоч вийти з камери, вдавалося побачити своїх побратимів через віконечко, куди подавали тарілки.
Часто водили на допити, запитували якісь основні дані, брали відбитки пальців, тиснули психологічно.
«Хлопців, звісно, там дуже катували, знущалися з них. Ми чули постійно, як їх там б’ють, скотчем замотують, це дуже важко. Ми на допити ходили постійно вниз головою. Нас могли по три години тримати з розтягнутими руками на стіні та ногами на підлозі. В одній із вʼязниць дівчат також били. До прикладу, коли я низько не опустилася, або били по ногах, бо не достатньо широко поставила під час обшуку», — розповідає Марія.
Двічі на день обшуки, постійний гавкіт собак, металошукачі, а постійно змушували вчити вірші на кшталт «простітє нас родные росіянє», щоб не били.
«Ми взагалі могли цілий день стояти, ходити між нарами, сідати не дозволяли, лише поїсти. Отак цілий день стоїш, вчиш той вірш і мусиш його розказати, щоб не отримати по шиї!» — каже Марія і додає, що умови утримання були жахливими. Бувало, в камері на 6 людей тримали до трьох десятків, в окремих — не було взагалі жодного ліжка, спали на піддонах.
«В тих умовах не зʼїхати з глузду мені частково допомогло те, що я просто закрилася в собі, як будиночку і розуміла: мені просто треба це пройти. Те, що я буду плакати, нервуватися не поможе мені вийти з тієї ситуації. Треба просто адаптуватися», — згадує Марія і додає, що вже коли їх готували до обміну, дівчат розселяли по двоє-троє-четверо в кімнатах.
Зазвичай, коли їх перевозили, зав’язували очі, руки, брали за шкірку і закидали в машину. Так було й того разу, коли їх везли на обмін, але вони ще цього не знали.
«Нас вчергове кудись довго везли, потім ми летіли літаком і знову довго їхали. Почали ми щось підозрювати, коли їхали з завʼязаними руками й очима, але зрозуміли, що з нами в машині нікого з росіян немає. Зазвичай є хтось, хто супроводжує. Тоді нам здавалося, ми їхали цілий день. Через дірочку побачили дорогу і наші прапори. Кажу «дівчата, нас на обмін везуть!» Але ми не вірили до останнього! Думали, вони просто не встигли познімати наші прапори на територіях, які окупували. А коли вже машини розвернулися і ми побачили представників преси, інших людей, лише тоді ми зрозуміли, що це справді обмін», — згадує жінка.
Разом із Марією тоді обміняли понад сотню українських жінок. Вона каже, чомусь дорогою обговорювали з дівчатами, що дуже хочуть тірамісу з кавою, хоча ніколи особливо його не любила і кави не пила. Тому, коли їх привезли в Дніпро, перше що вони замовили — це каву і тірамісу. Як пройшли всі обовʼязкові процедури, Марія повернулася на Хмельниччину, звідки родом. Адже поки була в полоні, її 15 річна донька жила в Миколаєві з мамою подружки. А вже як там стало неспокійно, почастішали обстріли Миколаєва, Настю забрала сестра на Хмельниччину.
Після обміну їх відразу взялися обстежувати лікарі. Але тоді, зізнається, воно й не дуже щось відчувалося. А зараз, з плином часу, все вилазить — проблеми з ногами, зі спиною, з шлунком.
«Вже рік минув, а мені й досі сниться, що я потрапляю в полон, тікаю від їхніх безпілотників. Так у страху я й прокидаюся. Розумію, що варто попрацювати з психотерапевтом, але поки досвід лише негативний, не можу знайти того, який справді може працювати з такими травмами», — зізнається жінка.
Марія каже, поки планів будувати не може, адже всі вони залишилися там, у мирному житті до лютого 2022 року. Єдине, що здійснилося — придбала собі квартиру, але зізнається — занадто дорогою ціною вона їй дісталася!
«Взагалі, я хочу, щоб скоріше настав мир, щоб Україна перемогла і я зможу об’їздити всю Україну, весь світ. Адже я майже ніде не була! А от це як їздила на реабілітацію, побачила Карпати, Закарпаття. Як же там гарно!» — вперше за час нашої розмови Марія усміхається та обіцяє, що обов’язково буде подорожувати, от тільки ще поправить здоровʼя.
В рамках проєкту з Протидії торгівлі людьми команда Карітасу Хмельницький УГКЦ”, придбала для Марії плиту для приготування їжі.
📍 Проєкт з Протидії торгівлі людьми реалізується благодійним фондом Карітас Хмельницький УГКЦ за підтримки Caritas Ukraine, Caritas Korea, 𝑪𝒂𝒓𝒊𝒕𝒂𝒔 España та агенції CAFOD
