Пані Неля Лагер знайома з війною ще з 2014 року. Тоді її звичний червневий день, коли вона готувала млинці та поралась з домашніми справами перервало повідомлення сусідки, що до них в невеличке містечко Покровськ на Донеччині ввірвалася війна.
“Спочатку був страх, сльози, нерозуміння ситуації, що відбувається, вибиті шибки, замість яких затуляли вікна плівкою. Але пройшли роки, біль і страх вщухли, містечко знаходилось на контрольованій Україною території й ми усі знову повернулись до звичного життя”, – розповідає жінка.
Аж ось знову 24 лютого у сім’ю Нелі Миколаївни, як і у мільйони українських сімей увірвалася непрохана війна. Обстріли їхнього містечка почались з 28 лютого і вже від того дня жінка, як і всі інші мешканці Покровська, провела у підвалі своєї багатоповерхівки. Ці страшні 29 днів підземного “ув’язнення” пані Неля згадує зі сльозами на очах.
“Було все: і голод, і страшний пронизливий холод, і суцільна темрява. Коли закінчились свічки ми лягали й прокидались в темряві, інколи навіть не розуміючи чи за вікном день, чи ніч. На вулицю виходити було страшно, над головами постійно лунав свист ракет і вибухи. Сирен не було, тільки постійно били гради, а коли все замовкало – ми розуміли, що готується чергова серія обстрілів”, – каже пані Неля.
Коли несила вже було терпіти Неля Миколаївна з донькою та онуком вирішили тікати з рідного містечка. Найважче було залишати рідну домівку, в якій жінка прожила 55 років. Спочатку сім’я вирушила в Бахмут, де вони прожили декілька днів у гуртожитку, Пані Неля згадує, що вже коли її привезли у Бахмут, то вона не могла розправити ноги й повноцінно ходити, бо майже за місяць проведеного у підвалі в сидячому положенні, її м’язи атрофувалися і віддавали сильним болем. Але і в цьому місті в безпеці люди не почувалися, і тому після Бахмута, вже у Краматорську сім’я сіла в евакуаційний потяг, кінцевою станцією якою було місто Хмельницький.
Ось так пані Неля, її донька та онук опинилися у зовсім чужому їм місті, без знайомих, без житла, без будь-яких засобів для існування. У перші місяці було дуже важко призвичаїтись до нових умов, бо житла постійного не було, проживали у різних прихистках для переселенців, гуртожитках. Сім’я дуже вдячна Хмельничанам, які допомагали одягом, їжею. Також на їхньому шляху трапилися хороші люди, які допомогли із житлом.
Зараз зі сльозами на очах 77-річна Неля Миколаївна згадує усе пережите як страшний сон, не може повірити в те, що все нажите і здобуте нею за важкі роки праці зруйновано, що її містечка Покровськ вже просто не існує. Але найбільше жінка шкодує, що коли востаннє виходила зі свої квартири не взяла з собою фотокартку покійного чоловіка і тонометр.
Зараз, завдяки отриманій грошовій допомозі від БФ “Карітас-Хмельницький УГКЦ” за підтримки Українського гуманітарного фонду UHF, пані Неля зможе таки купити собі потрібний для неї тонометр. А ще жінка радіє, бо вже записалась на візит до стоматолога.
